49-та паралель — 2009

К сожалению, мы больше никогда не сможем поболтать с этими прекрасными людьми. А они безусловно могли рассказать о многом.

Виктор Андриянов и Леонид Сотник

Виктор Андриянов ушел от нас в марте 2009 года

«Ручаюсь своей честью»

Почти двадцать лет на страницах «Комсомольской правды» публиковались его яркие очерки, репортажи, аналитические статьи. Он искал в жизни тех, кого мы называем настоящими людьми. Виктор Иванович и сам был таким настоящим человеком – трудолюбивым, честным, совестливым, доброжелательным. Он был родом из Донбасса. По первой своей профессии шахтер.

Его отличало редкое упорство. Виктор Андриянов окончил Московский университет и перешел в Донецке на газетную работу. В 1967-м его пригласили в «Комсомольскую правду». Виктор Андриянов работал собкором в Челябинской, Курганской областях, во Владивостоке, затем в Чехословакии. Потом на шестом этаже стал редактором отдела пропаганды, членом редколлегии. Его имя вошло в созвездие лучших имен «Комсомольской правды». Большой период его жизни пришелся и на газету «Трибуна».

Он любил газетную текучку. Но у него был и свой путь. Виктор Андриянов становится писателем. Его книги были событием в литературном мире. «Повесть о Шахтерских полках», «Полынь чужбины», «Память со знаком «ОСТ», «Косыгин» (серия ЖЗЛ). Некоторые его книги переведены на английский, болгарский, китайский, чешский, словацкий языки.

Кажется, что Виктор Андриянов прожил не одну, а несколько жизней, так много он успел сделать. «Ручаюсь своей честью» – это название главы его последней книги «Русская звезда». Так Виктор Андриянов мог сказать о каждой своей книге, очерке, каждой строке.

 

 

Леонида Сотника не стало в ноябре 2001 года.

Голос мудрий і мужній

Говорив він тихо, сповільна, як правило, з гумором, усмішкою. Іноді із сарказмом, але ніколи не трибунив, не піднімав тону. Загалом він не любив трибун, а коли й промовляв з них, то це були не промови, а розмови. Належав до того племені людей, які краще пишуть, ніж говорять. Та й у його письмі домінує розмовний, роздумливий стиль. Не ставав у позу, не читав моралі, не повчав. І роздумував, бо мав ґрунтовну історичну освіту і величезний життєвий досвід.

Закінчивши у 1957 році історичні студії Харківського університету, Леонід Андрійович Сотник учителював, працював науковим співробітником Донецького краєзнавчого музею, спробував хліба партійного функціонера, та, видно, був у цих установах особою небажаною, оскільки у певний час опинився аж на Сахаліні. Так склалися умови. Але як би вони не складалися, найбільшим його університетом була газета. Починав із “Комсомольца Донбасса”, а закінчив журналістську кар’єру теж редактором у відновленій у Львові газеті “Діло”. Був ініціатором її створення, моделювання творчого обличчя. Але з різних причин вийшло не те, що було задумано. І він пішов із редакції, яка через певний час відійшла у небуття…

А між цими крайніми точками були “Радянська Україна”, сахалінська “Красное знамя” і впродовж багатьох років “Социалистическая индустрия”. Був власним кореспондентом у Таджикистані, Туркменії і, нарешті, у західних областях України з дислокацією у Львові. Отут ми з ним зійшлися, заприятелювали.

З ним було приємно спілкуватися. Дивувала оригінальність погляду. Якось він став розвивати думку про те, що всі значні події і конфлікти ХХ століття, незважаючи на лозунги, якими вони прикрашались, були національними. У суперечках про долю Криму Леонід Сотник постійно наголошував, що в майбутньому півострів буде татарським…

З ініціативи автора цих рядків Леонід Андрійович працював за сумісництвом у Львівському університеті на факультеті журналістики десь ще із 70-х і з невеликими перервами до своїх останніх днів. Про цей бік праці знало небагато людей. Але то була важлива частка його життя. Був він самобутнім педагогом, майстром не так лекційного процесу, як досконалим наставником і порадником, і багато вихованців факультету — нині відомих професіоналів справедливо вважають його своїм учителем. Працювати індивідуально із молодими адептами журналістики вмів із дивовижною неповторністю і результативністю.

А ще був Леонід Сотник активним співорганізатором журналістської Спілки України, особливо у переломний період її переходу від партійної диктатури до плюралізму. Знаю про це добре, оскільки був поруч з ним та іншими колегами на численних пленумах, на двох надзвичайних з’їздах Спілки журналістів УРСР, яку нам вдалося порівняно безболісно трансформувати в Українську спілку і вивести з-під опіки Москви.

Та все-таки головною справою життя Леоніда Сотника були його писання. Писав він багато на різні теми й у різних жанрах. Переважно для газет і журналів. Вийшло кілька його книжок. Крім книги публіцистики “Вдивляючись у риси сьогодення”, у його творчому доробку повісті “Живі пам’ятають”, “Стіна Геродота”, “Екзамен”, збірка оповідань “Час бути красивою”, інші організовані ним збірники, переклади тощо.

В останні роки інтенсивно працював як член редколегії та активний автор журналу “Універсум”. Сформувався цілий цикл політичних, історико-філософських есе. Вийшло об’єктивно своєрідне прощання з ХХ століттям. Так назвав автор заключний твір цієї книги і останній свій солідний публічний виступ. Як історик за фахом і політолог за покликанням він намагався винести певні уроки з прожитого найтрагічнішого для нашої землі ХХ віку.

Немає потреби переказувати і коментувати ці вистраждані небайдужою людиною твори. Він писав про те, що диктували реальні події і що підказувала йому совість. Білоруський синдром, уроки чеченської війни, рік найвищої проби, постаті минулого, фальшування — основний інструмент державної політики, “міста російської слави”, кому потрібна влада в Україні. Дуже промовисті уже самі назви багатьох творів: “Маразм як чинник державотворення в Україні”, “Хочеш мати раба — забери у нього мову”, “Політична стабільність як танок на дроті”, “Попіл минулого стукає у груди сьогодення”. Зібране під обкладинкою цієї книжки — лише дещиця з написаного і видрукованого за останнє десятиліття.

Він публікував інтерв’ю з дисидентами, які вийшли з концтаборів і яскраво засвітилися на політичній арені, оперативні коментарі до поточних подій. Пам’ятаю, якими популярними були стислі політичні огляди, тлумачення актуальних фактів, що їх розповсюджувало незалежне інформагентство “Інтелект”. Споживачі інформації постійно вимагали дотепних нотаток, полемічних реплік Леоніда Сотника. Він був певний час найпопулярнішим автором агентства.

Скажімо, Леонід Сотник робить абсолютно слушний висновок: “Україну врятує та політична сила, яка не на словах, а на ділі забезпечить надходження в державу широкого потоку іноземних інвестицій”. До цього можна було б додати ряд інших передумов: контроль за використанням цих інвестицій, ліквідація злодійства і корупції, створення належного інноваційного клімату, добра організація праці тощо. Але в державі поки що немає політичної сили, яка б могла реалізувати поради політолога і публіциста.

Володимир ЗДОРОВЕГА,
доктор філологічних наук